Кохання

Без любові любов (частина 15)

Настя мерзлякувато повела плечима, – все ж не топлено в літній кухні. . . А Мишка – хоч би що! Спить, навіть не сховався. І добре, що так міцно спиш, Михасю! . .

Настя обережно прилягла поруч з Михайлом. І холодно, і незручно, – зовсім на краю. . . Але Настя дуже добре зрозуміла сбивчивую, несвязную від випитої самогонки Мишкину філософію: будемо жити заради дочки. . . А в літню кухню ти за мною не ходи. . . І взагалі, – ти в моєму будинку лише тому, що ти Иришкина рідна мати. . .

І що, – погодитися з тим, яку роль відвів її чоловік? . .

Настя хоробро скинула теплий, м’який халат, залишилася в тонкому напівпрозорому пеньюарі. Скоро світанок, – тоді і пеньюар полетить на підлогу: так переконливіше буде. . .

Гірничому інженеру зовсім не обов’язково підніматися в п’ять ранку, щоб встигнути на шахтарський автобус, – якщо в першу зміну. . . А Мишко прокинувся за звичкою. Підвівся на лікті, злегка струснув головою: Настя – з стомленої напівпосмішкою на обличчі – спала поруч. . . Гола. Ніби відчула його погляд, ледь чутно солодко застогнала, повільно відкрила очі. . . Потягнулася. Докірливо кивнула на Мишкові труси:

– Сам-то! . . Сам одягнувся! . . А мені не дозволив, безстиднику! – Обняла Ведмедика, зашепотіла: – Ти просто ненаситний, Мииш! Тобі треба, щоб я була гола. . . навіть коли ти спиш.

Мишко м’яко відсторонив її руки, потягнувся за брюками. Настя знову обняла його:

– Мииш! . . А, може. . . Ще зовсім рано! Тобі ж тепер не в першу! Я хочу. . . ще хочу, – як вночі! Тобі так добре було! Я хочу, щоб тобі ще так добре було. . . – Настина долоня лягла на Мишкін горбок під трусами.

Мишко підвівся з дивана, натягнув штани. Усміхнувся:

– Насть! . . Я ніколи не вірив і не вірю в казки, що мужик може не пам’ятати того, що було вночі. Ти пробач, – це і правда жіночі казки. Якщо мужик настільки п’яний. . . То йому і пам’ятати нічого. Бо нічого не могло бути. Висновок? . . Якщо я був п’яний в хлам, – у нас нічого не могло бути, – такого, про що б я зараз не пам’ятав. А якщо я був просто п’яний. . . Тоді – ти про що? . .

Мишко надів сорочку, закурив. Прикрив Настю ковдрою.

– Все, що я тобі сказав вчора, – так і буде. Дівчинці потрібна матір. Иришка зростає, і треба, щоб мама була поруч. Розумієш, Насть. . . Вона у нас є, Иришка наша. І вона варта того, щоб ми. . . заради неї. Вона у нас є, і їй треба, щоб ми у неї теж були, – я зрозуміло кажу?

Настя мовчала, у скоєному ошеломлении плескала очима: Ведмедик і правда все пам’ятає, – все, що говорив їй вчора. І. . . взагалі, – який він! . . Звідки ця спокійна, впевнена непохитність? У нього, – самого звичайного матраца! . . Або. . . – не матраца? . . Коли він став. . . ось таким? Або – він таким і був? . .

Мишко і це зрозумів. Пояснив:

– Просто, Насть. . . Я дуже тебе любив. Я жив тільки тобою. Я, знаєш, щастя свого не міг повірити, коли у нас з тобою. . . в Криничної балці. І потім, коли весілля у нас була. Ти снилася мені. . . коли я ще зовсім пацаном був! І в армії, – кожну ніч! А потім – збулося! Насть! Виявилося, що весь світ – це моя любов, це ти.

За своєю повсякчасних поблажливо-зарозумілою посмішкою Настя приховала неясну тривогу. Промайнуло: а. . . раптом і правда, – було так, як каже зараз Мишко. . .

Михайло дістав нову сигарету:

– А коли ти. . . з дівчинкою так. . . Коли. . . – за сигаретним димом Ведмедик на секунду задумався. . . і все ж сказав, як йому здавалося, саме безжальне слово, – коли ти кинула дівчинку. . . Кинула, – ще до того, як вона навчилася говорити – мама. . . Знаєш, Насть, – щось стало танути. . . Повільно, – але тануло. – Михайло потер очі долонею: – А мені так хотілося! . . Зберегти хотілося. . . Врятувати. Щоб ми з тобою. . . Щоб Иришка наша росла у нас. І ще, – щоб хлопчисько, син. Ти прости, Настя, – розтануло. . . Зовсім. – Мишко погасив сигарету. – Піду я, – у Рогозіна нараду.

Михайло вийшов. А Настя прикусывала губи, – мало не до крові. . . Такий шанс був! . . Або – не було? . . Раз він ось такий, Мишко. . . І. . . Як же все-таки хотілося! . . Щоб все, що вона придумала, і правда сталося. . . Виявляється, весь цей час, – з Веретениковым. . . – їй нестерпно хотілося Мишкиных рук. . . і губ його хотілося. Відмахувалася, не зізнавалася: ну, в самій-то справі! . . Де – Веретеников. . . і де Ведмедик Лозовий, – зі своїм добычным комбайном. . . Просто незрівнянно.

А Веретеников раптом так безглуздо зірвався зі своїх, здавалося, недосяжних висот. . . А Мишко. . . Спокійно застебнув штани, сорочку надів. На нарада у директора шахтоуправління пішов. Настя спалахнула, знову боляче прикусила губу: і там ця. . . як її, – Саша. . . Зі своїм поглядом, від якого Лозовий ставав сумним. . . і просто немислимо щасливим. Виходить, Саша ця зуміла розглянути в Лозовому те, що не побачила вона, Настя? . . Настя розлютилася: нуу, ні! Це вона перша сказала, що заради неї Мишко все, що завгодно, зробить, – наприклад, на гірничий факультет універу надійде. . . Так і вийшло! . . Щоправда, заради неї? . . Заради неї машиніст ГВМ вступив на гірничий факультет і став інженером? . . Але все одно, – вступив і закінчив ось! І вже призначений на посаду гірничого інженера шахтоуправління! А з такою дружиною, як Настя, скоро і головним інженером стане! А потім можна і про Управління подумати!

До Насті, нарешті, повернулася її колишня непохитна самовпевненість, вона навіть усміхнулася переможно:

– Можна і про Управління подумати! Як будете намагатися, Михайло Степанович! На Вашу поведінку подивимося! Чесно кажучи, поки воно залишає бажати кращого. . . І, найголовніше, Михасю! . . Донька. . . Іриша твоя кохана, – вона, взагалі-то, моя. . . Ти ж пам’ятаєш? . . Ну, і славно! Розтануло, кажеш? . . Зовсім? . .

. . . Після наради у директора шахтоуправління Лозовий і Сашенька вийшли разом. Не помітили, як повільно пішли по тополиної алеї. Сашенька зупинилася. . . Хотіла посміхнутися. . . а губи тремтіли. . . і бровки скорботно зійшлися:

– Міш! Ти скажи. . . скажи Дружині, – нехай не остригает Иришкины кіски! Їх зовсім не складно заплітати, вона швидко навчиться. А Иришке вони так йдуть, кіски її. . . І. . . шкода. . .

Михайло кивнув: скажу.

Тополі ласкаво похитували – ледь вловиме, майже невагомо – потяжелевшими від набряклих бруньок гілками, на мить раптом завмирали, – у щасливому передчутті, що скоро, як це завжди трапляється на тополях, – відразу! – нирки стануть клейкими і запаморочливо ніжним листям. . .

Михайло взяв Сашкове руку:

– Саш! . .

А вона вже впоралася з набежавшими сльозами:

– Міша, я ж розумію. Настя – дружина твоя. . . Дочка у вас. Сім’я. – Раптом уткнулась особою в Мишкину груди, зашепотіла, – гірко, безвихідно. . . і сором’язливо, ледь чутно:

– Я, Михайлику. . . Я так шкодую, що тоді. . . що немає у мене дитинку від тебе. . .

Ледь чутні слова її відгукувалися болем в скронях, в серці. . . Але Мишко насупився:

– Ти. . . припини це. Заміж вийдеш. . . народиш чоловікові дитину.

А в самого голос здригався. . . Раптом згадав, як метався від розриваючого потилицю і шию болю. . . як Сашина долоню знімала цю біль. . . і ставало так легко, щасливо. . . І снилося, що Сашко тримає на руках зовсім крихітного хлопчика. . . Повторив:

– Чоловікові. . . народиш хлопчика. Сина.

Саша підняла очі:

– Тому що. . . любов без любові? . .

Михайло своїми долонями дбайливо витер її сльози:

– Люблю. Тебе одну люблю. А дитини не кину. Як вона без мене! – Посміхнувся. . . Навіть дихання затаїв, – від нахлынувшего спогади: – Пам’ятаєш. . . як ти мені в забій передала. . . Що донька народилася. Дісталося тобі тоді від Шевцова, – за самовільне використання диспетчерського зв’язку в особистих цілях! А я, як тільки на-гора піднялися, в пологовий будинок помчав. . . На руки її взяв. Ось з тих пір. . .

Саша теж щасливо перевела подих:

– І квіти мені тоді. . . ромашки.

– Так вийшло у нас, Олександра. Не зійшлися шляхи наші.

– Знаю, Міша. І щастя чужого мені не треба. . . Тільки іншого я не полюблю.

Саша підвелася навшпиньки, поцілувала Ведмедика в скроню. І втекла в диспетчерську.

. . . Настя сумувала і злилася. Безцільно вешталася по кімнатах, по двору. Коли був машиністом, і то частіше вдома бував! . . Скільки вмовляє Михайла в Луганськ з’їздити! . . Посиділи б в ресторані, як люди! Ну, хоч в гості до когось сходили! У Каруниных – річниця весілля. Запрошували. Ага, як же! У гірського інженера справи, – до глибокої ночі! І навіть більше, – до ранку! Заманулося йому спуститися в забій, – мало він там був, коли працював машиністом! Та він, Михайло, і не відчуває себе інженером! Зате вона, Настя, відчуває себе дружиною гірничого інженера! І не має наміру поливати розсаду свекрухиных огірків і помідорів!

А тут ще Анжелка! Настя випадково побачила, як біля шахтоуправління Анжелку зустрічає високий білявий красень. Настя зніяковіла: звідки такий, – в їхньому селищі? . . Цікаво! . . І – приховувала? . . Від подруги?

Анжелка дійсно приховувала, – добре знаючи подругу. . . Зараз – нікуди подітися! – неохоче і скупо сказала:

– Це Андрій. – Поправилася: – Васильович. Заступник директора «Луганськвугілля».

Яким жалюгідним здалося Насті власне марнославство: наадо ж! . . Дружина гірничого інженера! . . А Анжелку он куди занесло!

Фото з відкритого джерела Яндекс

Продовження слідує. . .